Український спорт ще довго відчуватиме наслідки російського вторгнення на територію України. Відлуння війни наздожене нас повторно за 8–10 років – через руйнування спортивної інфраструктури. А що зараз? Низка спортсменів постраждала безпосередньо з першими залпами російської зброї, коли унеможливились тренування.
Особливо це стосується юніорів. Вони ще не можуть подбати про себе самостійно, але вже прославляють Україну своїми виступами за кордоном. На щастя, їм допомогли і досі допомагають небайдужі люди, меценати. Про історії юних спортсменів, які змогли протистояти обставинам і продовжити займатися своєю справою, читайте в спецпроєкті Укрінформу і Благодійного фонду «Майбутнє – дітям».
До вашої уваги 4 історії молодих спортсменів, яким швидко довелося дорослішати.
Історія 1. Анастасія Чижевська, чемпіонка України з дзюдо. З вогню у полум’я – з Луганська в Гостомель
Дзюдоїстка переїхала з Луганська на початку російського вторгнення у 2014-му. На момент повномасштабної війни Анастасія з батьками мешкала у Гостомелі. 24-го лютого головною метою спортсменки було потрапити до батьків.
«Дуже добре пам'ятаю цей страшний день, – каже дівчинка. – Я готувалась на Кубок Європи, і саме 24 лютого мав бути виїзд. Пригадую, що була тоді дуже зла, ніяк не вірила, що це можливо і не хотіла сприйняти реальність. Бо моя реальність на ту мить була одна – поїхати на змагання».
На жаль, війна виявилася не вигадкою. «Ми переселенці з Луганська, мій батько служив в АТО, і він, і мама мають інвалідність. Всіх із коледжа в той ранок почали забирати до батьків. Я поїхала додому в Гостомель із одноклубницею», – розповідала Настя.
Приїзд у Гостомель виявився, м'яко кажучи, шокуючим. «Ми дуже налякались, бо всі таксі відмовлялися їхати в бік Гостомеля, ледве знайшли машину, ледве доїхали і по дорозі бачили жахи!» – пригадує дівчина.
Зрештою спортсменкам вдалося зустрітися з тренерами і виїхати разом із ними до Ізраїлю, щоб приєднатися до тренувань олімпійців. Вже звідти Анастасія поїхала на Європейські Ігри серед студентів, де здобула «срібло».
Наступним етапом для дівчини стала поїздка у Грецію, яка сталася завдяки підтримці Благодійного фонду «Майбутнє – дітям». Тут юна спортсменка отримала можливість готуватися до чемпіонату Європи. Говорячи про ці можливості, дівчина не стримує емоцій: «За це дуже всім вдячна! Я розумію, що війна забирає мій час, мій час у спорті. Бо поки ми виживали, мої конкуренти тренувались, тож я дуже вдячна моїм тренерам за те, що вони будь-якою ціною намагались не спиняти мій час. Мій спортивний час! Впевнена, ми все здолаємо і про наші перемоги говоритиме світ!», – запевнила юна спортсменка.
За годину до випуску матеріалу редакція дізналася трагічну новину. Батько Анастасії загинув, захищаючи східні кордони України у лавах ЗСУ. 13 вересня Анастасія має представляти нашу країну на чемпіонаті Європи серед юніорів, і така звістка поставила під загрозу участь дівчини. Проте Анастасія прийняла вольове рішення брати участь у змаганні. Адже тато, яким дівчина дуже пишалася, хотів би саме цього…
Історія 2. Анастасія Левченко, чемпіонка України з дзюдо та самбо. Друга втеча від війни
Молода спортсменка родом із Криму, тому на початку повномасштабного вторгнення була змушена евакуйовуватися вдруге. Цього разу з Києва.
«У цей жахливий день, 24 лютого, нас розбудили наші тренери та повідомили страшну звістку, попросили збирати речі й сказали, що за нами виїхали батьки. «Почалася війна» – ці слова звучали так моторошно, особливо на фоні вибухів, що жах пробирав до кісток», – пригадує ті лютневі події Настя. Для дівчини цей страх окупації і жах війни став другим за її життя, адже дівчина з родиною – з Криму. Коли його захопили російські загарбники, вона з батьками переїхала до Києва.
У перший же вечір вибухи стали наближатись до будинку родини Левченків, тож усі перемістилися до підвального приміщення і жили там упродовж 10 днів.
«Було дуже холодно і дуже страшно, – розповідає дівчина. – Всі вікна трусилися від кожного вибуху, зі стелі щось сипалося, спокою не було ні вдень, ні вночі… Потім ми почали хворіти. Зв'язку не було. Якогось дня – як диво у ХХІ столітті! – частково з'явився зв'язок, і ми отримали маршрут евакуації. Наступного ж дня зібралися і змогли виїхати. Їхати було дуже страшно, навколо лунали вибухи, постріли, але залишатися було ще страшніше. Вже згодом ми дізналися, що наше рішення виїжджати було дуже правильним і своєчасним: до нас на ділянку залетів снаряд, але ми вже були, на щастя, далеко», – розповіла Анастасія.
Відтак Насті, разом з іншими вихованками спортклубу та тренерами, вдалося виїхати до Ізраїлю, де був час на реабілітацію, відпочинок та тренування. «Там ми стали приходити до тями й повернулися нарешті до тренувального процесу. Через стреси я там травмувалася і пропустила чемпіонат Європи з дзюдо. Після Ізраїлю все стало на паузу. Не було тренувань, здавалося, і перспектив також», – із сумом пригадує спортсменка. Але дівчині допомогли представники Благодійного фонду «Майбутнє – дітям», зокрема меценат Анатолій Бойко. Разом вони змогли вивезти дітей до Греції, де спортсменки продовжили тренуватися і готуватися до змагань.
Історія 3. Анна Олійник-Корнійко, чемпіонка Європи із самбо. Відголоски неконтрольованого хаосу
Про перші дні страшного кровопролиття, спричиненого росією в Україні, дівчина згадувати не любить – то були жахливі години, коли світ раптом перевернувся з ніг на голову, а все навколо здавалося якимось фільмом жаху: «24 лютого я була в коледжі, прокинулась над ранок від вибухів, – пригадує Анна. – За кілька годин мене забрали батьки і відвезли в село біля Броварів – ми всі сподівалися, що там буде спокійніше. Було дуже-дуже страшно, особливо в ті миті, коли ми просто не могли виїхати через затори, паніку».
Потім «життя стало на паузу», як пригадує сама дівчина. «Якось зловила себе на думці, що збилася вже, який день, скільки часу я в підвалі, – розповідає спортсменка. – Весь час дуже нервувала і сподівалась, що ось-ось – і все буде так, як раніше. Але це «ось-ось» не наступало, час летів, і той факт, що попереду на мене чекав чемпіонат Європи з дзюдо – найважливіший старт у моєму житті – і я могла його втратити, додавав напруження».
Але, на щастя, як виявилося, світ не без добрих людей. Повністю забезпечити підготовку до чемпіонату світу та здійснити необхідний обсяг тренувань дівчині вдалося завдяки Благодійному фонду «Майбутнє – дітям»з меценатом Анатолієм Бойком, які профінансували збори у Греції.
«Декілька днів до виїзду я жила у тренерів удома і там займалася, – розповідає Анна. – Коли лунали повітряні тривоги – спускалися в підвал та перечікували; потім – знову тренувалися і сподівалися на краще. І нарешті я тут, у Греції, маю можливості, які зараз ціную в стократ більше, бо вони здобуті зусиллями великої кількості людей! Я дуже вдячна всім за те, що я тут!»
Історія 4. Микита Харченко, чемпіон українських і міжнародних турнірів. Жахи Ірпеня
24-го лютого юний спортсмен зустрів в Ірпені. Однак сім’я Микити майже одразу переїхала у Вінницьку область до родичів. Після деокупації рідного містечка він повернувся, але звірства росіян у його домівці не минули безслідно.
Напередодні війни Микита був удома. «23 лютого я готувався до вручення премії міського голови міста Ірпінь за перемогу на топовому турнірі, – згадує юнак. – Це нагородження мало відбутися 24 лютого – в день, коли росія напала на Україну. Але ранок цього дня розпочався з вибухів. Я вже їх упізнав одразу, бо чув у Луганську у 2014 році… Тепер все повторилось».
Родині Харченків усе ж таки вдалося вирватися з пекла. «Нам вдалось виїхати у Вінницьку область до родини моєї одноклубниці, – розповідає Микита. – Коли наші тренери виїхали з оточення, то одразу зібрали нас усіх, хто був на зв’язку, і повезли нас на тренування в Ізраїль. Там ми змогли повернутись до занять спортом і почали в буквальному сенсі слова «відходити» від пережитого, оговтуватися».
Після деокупації Ірпеня родина Харченків повернулася до міста. Микита продовжив свої тренування в Олімпійському коледжі, але, зізнається, спокійними вони не були, юнак постійно хвилювався, щоб не повторились жахіття, які довелося пережити, побачити на власні очі. Тому коли тренери розповіли про нову можливість – поїздку в Грецію на спортивний збір, Микита, як і його одноклубники, дуже зрадів. «Тут я тренуюсь і не хвилююсь, що вмикається чергова повітряна тривога», – пояснив спортсмен. – Знаю, що це все завдяки Благодійному фонду «Майбутнє – дітям» та меценату Анатолію Бойко, і дуже вдячний їм за надану можливість», – відзначає Микита.
